Перший паспорт Української Народної Республіки з’явився у 1918 році, коли молода держава почала формувати власну систему управління та зовнішніх контактів. Цей документ використовували в період існування УНР і її дипломатичних структур до 1921 року, забезпечуючи громадянам можливість легального пересування за кордоном.
Паспорт УНР був паперовим, оформленим українською мовою у вигляді книжки або зшитого зошита. Його структура відповідала стандартам початку XX століття і містила персональні дані власника, фотографію, службові відмітки та опис зовнішності. У документі зазначали ім’я, прізвище, вік або рік народження, місце походження, зріст, колір очей і особливі прикмети. Вартість фотографії була досить високою, тому іноді люди вирізали свої зображення з групових світлин.
Важливою складовою паспорта була державна символіка — тризуб, який одразу вказував на українське походження документа. У поєднанні з українським текстом, підписами та печатками тризуб підтверджував політичну суб’єктність УНР. Паспорт існував у кількох форматах — з 16, 20 або 24 сторінками, що свідчить про відсутність єдиного стандарту, залежно від серії, року виготовлення чи установи, яка його видавала.
За даними 24 Каналу, паспорт УНР визнавали або приймали в офіційному обігу низка європейських держав, серед яких Німеччина, Австрія, Польща, Чехословаччина, Румунія, Литва, Латвія та Естонія. Однак це визнання не завжди означало дипломатичне визнання уряду. Деякі країни приймали паспорт для в’їзду чи транзиту, інші — лише в консульській роботі з біженцями та емігрантами. Водночас цей документ давав українцям можливість легально пересуватися, навчатися, працювати або тимчасово проживати за кордоном.
Після втрати контролю над територією УНР паспорти не зникли одразу. Їх використовували в еміграційній та консульській практиці, особливо там, де діяли українські представництва. Сьогодні паспорт УНР є цінним історичним джерелом, що відображає епоху через фотографії, підписи, службові позначки та мовні особливості.