Слово «несамовитий» часто вживають, щоб описати людину, яка втратила контроль над собою через сильні емоції, або явища, що мають надзвичайну інтенсивність. За даними «Горох», це прикметник, який позначає стан нестями, скаженості або сильного збудження.
«Несамовитий» означає не просто «дуже сильний» чи «дуже гучний». Воно походить від слова «сам» у значенні «себе», тобто «несамовитий» — це той, хто ніби перестав бути самим собою, втратив владу над власними емоціями. Історично це слово пов’язане з архаїчним прикметником «самовитий», що означав людину, яка володіє собою і має самовладання. Префікс «не-» повністю змінює значення, надаючи йому відтінок навіженості або нестями.
Цим словом описують не лише людей, а й явища природи, підкреслюючи їхню бурхливість і силу. Наприклад, «несамовитий вітер», «несамовита хуртовина» чи «несамовитий шторм» часто зустрічаються у художній літературі. Як зазначає Сергій Журахович, «вздовж Дніпра, назустріч течії, проносився несамовитий шквал, щоб знову поступитись місцем хвилинній тиші».
У релігійних і міфологічних уявленнях людина у стані несамовитості вважалася або наділеною божественним знаком, або так пояснювали вселення злого духа. Слово допомагає передати надзвичайну силу почуттів — страху, кохання, злості, запалу боротьби — і часто використовується у переносному значенні для опису інтенсивних емоцій, як-от «несамовитий крик», «несамовита радість» чи «несамовитий сміх».
У літературі це слово також має яскраві приклади: Ольжбета Пір’ячко описує «швидкісне та несамовите» кохання, а Панас Мирний пише про «несамовитий регіт, гармидер і розіслався по глухому подвір’ю». Таким чином «несамовитий» — одне з найобразніших слів української мови, що зберігає історію і водночас живе у сучасному мовленні.