Василь Стус, один із найвідоміших українських поетів і дисидентів, був похований у 1985 році на табірному цвинтарі без імені — лише під номером "9". Лише через чотири роки, восени 1989-го, його прах повернули до України, і нині Стус спочиває на Байковому кладовищі в Києві.

Від Донбасу до табору «Перм-36»

Василь Стус народився у 1938 році на Вінниччині, а вже у 1940-му його родина переїхала до Сталіно (нині Донецьк), рятуючись від наслідків колективізації. Саме тут, у шахтарському регіоні, формувалися його погляди. Після закінчення педагогічного інституту Стус працював учителем, служив в армії на Уралі, а згодом став літературним редактором і дослідником творчості репресованих письменників. У 1965 році він відкрито виступив проти політичних репресій у кінотеатрі «Україна», за що був відрахований з аспірантури та позбавлений можливості працювати за фахом.

Його поетичні збірки, серед яких «Зимові дерева», «Веселий цвинтар» і «Палімпсести», не могли вийти друком через цензуру, тому поширювалися самвидавом і за кордоном. Стус неодноразово звертався з відкритими листами до влади, закликаючи припинити порушення прав людини та денаціоналізацію. У 1972 році його вперше заарештували та засудили до 5 років таборів і 3 років заслання. Після повернення до Києва у 1979 році він приєднався до Української Гельсінської групи, розуміючи, що це знову призведе до арешту.

Суд і останні дні

У травні 1980 року Стуса заарештували вдруге. Його захищав адвокат Віктор Медведчук, який, за даними архівів, не підтримав позицію підзахисного, а фактично допоміг засудити поета. Стус отримав максимальний вирок — 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Його відправили до табору «Перм-36», де умови утримання були надзвичайно жорсткими: суворий режим, одиночні камери, обмеження на листування та побачення. Тут Стус продовжував писати й перекладати, хоча більшість рукописів було вилучено адміністрацією.

У серпні 1985 року його помістили до карцеру, де він оголосив сухе голодування. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року Василь Стус помер у віці 47 років. Офіційною причиною смерті назвали серцеву недостатність, однак, за свідченнями інших політв'язнів, справжньою причиною могла бути смерть від переохолодження чи наслідків жорстокого поводження. Точні обставини залишаються невідомими через закритість архівів.

"Хто проти тиранії — встаньте!" — ці слова Василя Стуса, виголошені у 1965 році, стали символом опору радянському режиму.

Повернення і перепоховання

Після смерті Стуса поховали на табірному цвинтарі в селі Борисово, без імені — лише з дерев'яним стовпчиком під номером "9". Родині не дозволили забрати тіло чи навіть підійти до могили. Лише у 1989 році, під тиском громадськості та завдяки зусиллям рідних і колишніх політв'язнів, вдалося отримати дозвіл на ексгумацію. Разом із прахом Стуса до Києва повернули останки Олекси Тихого та Юрія Литвина.

19 листопада 1989 року цинкові домовини з тілами трьох дисидентів прибули до Києва. Процесія з десятків тисяч людей пройшла від Софійської площі до Байкового кладовища, супроводжуючись синьо-жовтими прапорами, що на той час ще були під забороною. На Байковому кладовищі (ділянка № 33) встановили однакові козацькі хрести з сірого граніту, створені скульптором Миколою Малишком.

Як підкреслює 24tv.ua, сьогодні постать Василя Стуса залишається символом боротьби за гідність і незалежність України.