36-річна Савіта Діана Ваґнер, німецька доброволиця, загинула 2 лютого 2024 року біля села Макіївка на Луганщині, повертаючись з урятованим побратимом. Вона служила бойовою медикинею в третій «інтернаціональній» роті батальйону «Карпатська Січ» і мала позивний «Змійка».

Спочатку Савіта не мала українського коріння і жила у Німеччині, де навчалася на медичному, а згодом на математичному факультеті. Вона була щасливо одружена і вела благополучне життя. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Савіта приїхала сюди власним авто, долучившись до волонтерського руху. Вона транспортувала медичне обладнання та возила закордонних журналістів на щойно деокуповані території Київщини та Чернігівщини.

Поворотним моментом для неї став візит до щойно звільненої Бучі, де вона побачила наслідки злочинів російських військових. Відтоді Савіта приєдналася до Сил оборони України. Про своє перебування на фронті вона розповідала лише чоловікові Карлу та онлайн-приятелю, колишньому американському військовому Марку, тоді як рідним казала, що знаходиться за 50 кілометрів від лінії фронту.

Під час служби Савіта вела блог у мережі Tumblr, де описувала свої переживання і страхи. Після її смерті на основі цих записів у Німеччині було видано книгу «Щоденник російсько-української війни (2022—2024)». Українське видання цієї книги вийшло влітку у видавництві Ігоря Савчука (Харків).

У фільмі «Чому Савіта Ваґнер воювала за Україну», створеному режисеркою й журналісткою Оленою Дей для Суспільне Ужгород, розповідають про життя і смерть Савіти. Відео озвучене німецькою з українськими субтитрами. У ньому беруть участь мама Савіти Урсула Ваґнер, колишній військовий Марк, колумбійський доброволець, якого Савіта врятувала, та командир Руслан Андрійко.

Урсула Ваґнер приїхала до Києва, презентувала українське видання «Щоденника…», зустрілася зі студентами КНУ імені Тараса Шевченка, відвідала могилу доньки та отримала посмертну нагороду «Змійки» — «Лицар Карпатської Січі».

Савіта писала у своєму блозі: «В Україні я дізналася, що таке насправді страх... Можливо, це зіткнення зі справжнім, небаченим раніше Злом, яке просто не може існувати в жодному нормальному місці». Вона відчувала глибоку прив’язаність до України: «Я так привʼязалася до України, ніби ми тепер сестри».