У 2019 році NASA оприлюднило супутникові знімки Олешківських пісків, які добре видно навіть із космосу. Цей піщаний масив розташований поблизу Херсона і є одним із найбільших у степовій частині Європи.

Олешківські піски займають понад 160 тисяч гектарів, а разом із прилеглими лісами — понад 200 тисяч. Масив розташований у лівобережній частині пониззя Дніпра, приблизно за 30 кілометрів від Херсона. Його основу становлять давні піщані відклади віком близько 12 тисяч років. Пісок утворився після танення Дніпровського льодовикового язика Скандинавського покривного льодовика, коли потоки талої води переносили осадові породи, а річище Дніпра не могло пропустити весь обсяг води. Вона виходила за межі русла, затоплювала надзаплавні тераси й залишала великі піщані накопичення.

Професор і завідувач кафедри ботаніки Херсонського державного університету Іван Мойсієнко пояснює, що частина пісків з’явилася внаслідок катастрофічного паводка після прориву великого прильодовикового озера в басейні Прип’яті. Спершу ця територія не була відкритою пустелею, а поступово закріпилася степовою рослинністю. У низинах з’являлися лісові групи, луки, водойми й болота, що робило місцевість значно зеленішою.

Сучасний пустельний вигляд Олешківських пісків сформувався не лише через природні процеси, а й через людську діяльність. Ще 200–300 років тому тут не було відкритих піщаних просторів. Інтенсивне випасання худоби, особливо у XIX — першій половині XX століття, призвело до знищення трав’яного покриву. Величезні отари овець виїдали траву й руйнували піщані степи копитами. Зникнення рослинності дозволило вітру вільно переносити пісок, утворюючи кучугури, дюни й бархани, які загрожували навколишнім поселенням. У джерелах згадується, що за одну ніч на городи сусідніх сіл могло навіяти до пів метра піску.

У радянський час почали масштабне заліснення Олешківських пісків, щоб стримати рух пісків. У 1930–1950-х роках навколо відкритих ділянок висаджували соснові ліси, які мали зупинити вітер і не дати піску поширюватися далі. Частину території віддали під військовий полігон, який не заліснили, тому він зберіг первісний вигляд пісків. Навколо полігону створили лісове кільце завширшки близько 3,5 кілометра, яке мало не лише стримувати піски, а й маскувати військовий об’єкт. З літаків також висівали трав’янисті рослини, серед яких прижилися булавоносець сіруватий, саксаул, ялівець і тую.

Іван Мойсієнко зазначає, що ліс на цій території є азональним, тобто не властивим природній зоні. Піски мають особливі гідрологічні властивості, тому дерева можуть рости, але ця екосистема не є природною. Частина насаджень виявилася непристосованою до місцевого клімату, дерева хворіли й потерпали від нестачі вологи.

Олешківські піски не є мертвим простором. Під піском лежить водотривкий глинистий шар, який затримує вологу, що просочується після дощів, туманів або конденсату. Завдяки цьому вологи вистачає для розвитку різних типів рослинності, зокрема вологолюбних трав. У котловинах видування, де вітер видуває пісок до нижчих шарів, утворюються водойми — саги, які можуть бути тимчасовими або постійними.

Ця різноманітна система створила умови для рідкісних видів рослин, серед яких є ендеміки, яких не знайти ні в Криму, ні на сусідніх територіях. До них належать житняк пухнастоквітковий, чебрець дніпровський, юринея пухка, волошка короткоголова. Багато з цих видів занесені до Червоної книги України та міжнародних природоохоронних списків.