Російський президент Володимир Путін не може зрозуміти, чому його спроби впливу на Україну зазнали поразки, хоча на перший погляд для цього були всі передумови. Про це пише Віталій Портников у виданні "Збруч".

Путін часто апелює до історії, стверджуючи, що Україна — це штучне утворення, створене Леніним або подароване Сталіним. Однак така аргументація адресована не лише українцям, які добре знають свою історію, а й самим росіянам, які не можуть пояснити, чому навіть у 2004, і особливо у 2022 році, не вдалося повернути Україну під свій контроль. Адже більшість населення України довгий час була російськомовною, голосувала за проросійських політиків, а обрання Володимира Зеленського, який працював і для російської аудиторії, вважалося гарантією збереження впливу Москви.

Путін намагається перекласти відповідальність на більшовиків і конструкцію Радянського Союзу, але історія свідчить інакше. У 1917 році національний рух в українських землях був слабким і спирався переважно на сільську місцевість, а більшість політиків прагнула лише культурної автономії в межах Росії. Лише більшовицький переворот відкрив можливість для проголошення української державності, хоча значна частина населення зберігала імперську свідомість.

За словами Портникова, більшовики створили радянські республіки як автономії в межах нового союзу, де Україна формально була державою, але фактично залишалася під контролем Москви. Після смерті Леніна Сталін почав уніфікувати національні республіки, а приєднання західних українських земель із виразною національною ідентичністю лише посилило складність ситуації. Для частини населення Україна була державою, для інших — адміністративною одиницею СРСР, що не була Росією, але й не була повністю незалежною.

Цей парадокс зберігся і після розпаду СРСР. 1 грудня 1991 року українці з різними ідентичностями — національно-політичною та адміністративно-територіальною — однаково підтримали незалежність. Проте їхнє бачення України залишалося різним: одні прагнули україноцентричної держави, інші — комфортного життя без конфліктів, з можливістю спілкуватися будь-якою мовою і підтримувати зв’язки з Росією.

Портников наголошує, що саме ця роздвоєність і стала причиною нерозуміння з боку Росії. Путін не врахував, що українці, незважаючи на різні ідентичності, об’єднуються у критичні моменти, як це сталося у 1991 та 2022 роках. Водночас ці дві ідентичності й надалі конкуруватимуть у суспільстві, що створює складний внутрішній політичний ландшафт.

Автор також звертає увагу, що політики, зокрема російські, активно експлуатують ці розбіжності на виборах, намагаючись посилити розкол у суспільстві. Вибори 2019 року показали, що адміністративно-територіальна ідентичність знову стала визначальною для більшості громадян, а обіцянки Зеленського переглянути мовний закон і налагодити стосунки з Росією викликали ілюзію близького миру. Проте війна довела, що українці з різними ідентичностями здатні об’єднатися проти зовнішньої агресії.

Таким чином, Путін не зміг подолати український парадокс — країну, яка для різних її мешканців має різне значення, але єднається в моменти загрози. Це пояснює, чому його спроби повернути Україну під контроль провалилися, незважаючи на історичні, мовні та культурні зв’язки.