У листопаді 2025 року Кабінет міністрів України ухвалив постанову №1506, яка дозволила українським підприємствам створювати власні групи протиповітряної оборони (ППО). У березні 2026 року механізм розширили: за окремим рішенням командування Повітряних сил підприємствам дозволили тимчасово отримувати певні засоби ППО та боєприпаси. Як повідомляє zn.ua, корпоративні групи діють у межах загальної системи ППО, а райони їхньої роботи та завдання визначаються у взаємодії з Повітряними силами.
Станом на середину липня 2026 року заявки на участь у проєкті подали 62 підприємства, 51 отримало статус уповноваженого, а групи чотирьох підприємств уже виконували бойові завдання, збивши понад 50 «шахедів» і розвідувальних БпЛА. Проте, як зазначає видання, між тисячами активних підприємств і лише кількома, які реально створили дієву ППО, залишається суттєва дистанція. Причина не лише в бюрократії, а й у відсутності чіткої бізнес-моделі для масштабного впровадження такої системи.
За чинною постановою, група ППО є структурним підрозділом підприємства, яке саме фінансує її діяльність, формує зі своїх працівників, організовує навчання та забезпечує обладнання. Для бізнесу це означає створення центру витрат, який не приносить прибутку, а потребує значних ресурсів на зарплати, обладнання, обслуговування та інші витрати. Особливо складно це реалізувати для середніх і малих підприємств, а також у випадках, коли об’єкти, бізнес і майно належать різним юридичним особам. Виникає питання: хто має створювати ППО — власник будівлі, оператор, орендар чи власник товару?
Ще однією проблемою є кадрове питання. Члени корпоративних груп ППО залишаються цивільними працівниками підприємства, проходять спеціальну підготовку, але не отримують спеціальної відстрочки чи бронювання від мобілізації. Це змушує бізнес комплектувати такі групи переважно з ветеранів, жінок або осіб, які мають законні підстави для відстрочки, що обмежує кадровий потенціал.
Питання відповідальності також залишається неврегульованим. Якщо під час роботи приватної ППО уламки збитого дрона пошкодять майно чи спричинять травми, не зрозуміло, хто несе відповідальність: держава, підприємство чи оператор. Законодавство не містить чітких механізмів компенсації шкоди третім особам або обов’язкового страхування таких ризиків. Крім того, працівники корпоративної ППО не мають спеціальних державних гарантій у разі поранення чи загибелі під час виконання завдань.
На думку авторів матеріалу, масштабнішою та ефективнішою могла б стати модель із залученням спеціалізованих ліцензованих компаній, які надають послуги ППО для різних підприємств, а не створення окремих груп у кожній компанії. Це дозволило б оптимізувати ресурси, підвищити професійний рівень захисту та забезпечити гнучкість у реагуванні на зміну загроз.
