Колишній посол Польщі в Україні Марек Зюлковський у 2024 році підготував для Фонду імені Стефана Баторія звіт "Польська допомога Україні. Голі факти і гіркий діагноз", у якому детально проаналізував масштаби та наслідки польської підтримки України після початку повномасштабного російського вторгнення.

За даними доповіді, у 2022 році Польща стала одним із головних тилів України, прийнявши мільйони українських біженців і запровадивши безпрецедентну хвилю громадянської солідарності. Польська держава першою почала масово передавати Україні зброю, а державні інституції швидко запустили програми соціальної підтримки та стали ключовим логістичним центром для західної допомоги.

Однак, як зазначає Зюлковський, польська дискусія про допомогу Україні з часом перетворилася з розмови про підтримку союзника на підрахунок боргів і політичні суперечки. Він критикує методику підрахунку обсягів допомоги, яку використовували в офіційних матеріалах: замість порівняння з ВВП відповідних років, допомогу співвідносили з ВВП Польщі 2021 року, що штучно завищувало відсоток і створювало враження, що Польща є світовим лідером за обсягами підтримки. За офіційними даними, у 2022–2023 роках допомога становила понад 100 млрд злотих (близько 23 млрд євро), що нібито дорівнювало 4,91% ВВП. Застосування ж звичайної методики показує, що реальний обсяг допомоги становив близько 1,7% ВВП.

Автор підкреслює, що навіть ці цифри свідчать про значні зусилля Польщі, які не становили загрози для державних фінансів. Водночас він звертає увагу, що до загальної суми включали не лише прямі трансфери до України, а й витрати на прийом біженців, роботу державних установ і соціальні виплати. Це створило у польському суспільстві відчуття, що країна зробила для України майже неможливе, що породило очікування взаємності.

Зюлковський вважає, що найбільшою помилкою польської політики стало використання допомоги як інструменту політичних суперечок і вимог вдячності. Він наголошує: "Допомога має сенс, якщо служить бенефіціару, а задоволення донора має полягати в переконанні, що бенефіціар правильно використав цю допомогу". Українська армія та суспільство максимально ефективно використали підтримку, тож допомога виконала своє головне призначення.

Проте в Польщі дедалі частіше пов’язують допомогу з історичними питаннями, економічними поступками та політичними очікуваннями, що спричинило розчарування в Україні. "Оскільки інші донори не ставлять подібних умов, українська сторона де-факто вже не домагається допомоги від Польщі", – констатує автор. Українці у соцмережах дедалі частіше висловлюють думки на кшталт: "Вдячність – це не повідець і не нашийник!", "Допомога – це не акт права власності", "Солідарність – це не ліцензія на приниження".

Зюлковський також нагадує, що Польща сама десятиліттями отримувала масштабну міжнародну підтримку після падіння комунізму, і жоден донор не вимагав політичної вдячності, а лише ефективного використання допомоги. Саме це зробило Польщу успішною економікою і надійним партнером у Європі. Він пропонує дивитися на допомогу Україні як на інвестицію у стабільність і безпеку регіону, а не як на подарунок чи кредит.

Щодо військової допомоги, Польща однією з перших передала Україні танки Т-72, самохідні гаубиці Krab, переносні комплекси Piorun та інше озброєння. Загальна вартість безоплатної військової допомоги до середини 2026 року оцінюється приблизно у 16,45 млрд злотих, з яких близько 90% припадає на 2022–2023 роки. Після цього обсяги поставок суттєво скоротилися, основною формою підтримки залишилася логістика через хаб у Ясьонці та окремі невеликі передачі техніки.