Перше українське кіно сформувалося до радянської доби як живий, міський і театральний феномен, що відображав місцеве життя і культурні традиції. За даними 24 Каналу, ранні стрічки знімали у Катеринославі (нині Дніпро) та Одесі, де кіноательє Данила Сахненка у 1911 році зафіксувало гастролі театральної трупи Миколи Садовського.
Українське кіно початку XX століття поєднувало театральні постановки, документальні хроніки та етнографічні сюжети, що відображали побут, звичаї і ритми міського та провінційного життя. Як повідомляє 24 Канал, це багатоголосся робить перші фільми особливо цінними для істориків культури, адже вони не були лише розвагою, а вбирали в себе локальні сюжети та сценічну традицію.
Серед найвідоміших стрічок того часу – «Запорізька Січ» та екранізація «Наталки Полтавки» 1911 року з Марією Заньковецькою, а також одеські психологічні драми Петра Чардиніна «Мовчи, грусте, мовчи» і «Останнє танго» 1918 року за участю Віри Холодної. Ці фільми є рідкісними свідками реального життя і ранніх кінематографічних експериментів, що збереглися до наших днів.
Однак більшість дореволюційних стрічок не дійшли до сучасності через низку причин. Плівка того часу була крихкою і легко псувалася без спеціальних умов зберігання. Війни, революції, зміна режимів, евакуації студій і розпорошення копій між містами лише погіршували ситуацію. Як зазначає 24 Канал, відсутність системної культури збереження кіно у перші десятиліття кінематографа, а також радянська політика, що знецінювала дорадянську кінематографію, призвели до майже повного зникнення цих стрічок.
Після 1917 року історію українського кіно фактично переписали, поглинаючи місцеві традиції у союзний радянський наратив. Раннє українське кіно не розглядали як окрему історію, а радше як передмову до радянського кінематографа. Нині ж, за даними 24 Каналу, можна побачити справжню картину: українське кіно до радянської доби мало власні корені, географію, персоналії та культурний нерв, що існували задовго до того, як кіно стало ідеологічним інструментом.